Народознавчий календар:"Як не з дощем, то зі снігом "

   Відчутно облисіли дерева, в дібровах замовк пташиний згук, ставки та озерця вкрилися бляшаним падолистом. Ранками левади й видолинки все частіше сизіють густою памороззю, і дошкульний вітер надокучливо нагадує: прийшла пора витягати зі схованок рукавиці...

   Наче й непомітно, але впевнено ввійшла в свої права осінь, котру ознаменував один з найпошанівніших у слов'ян місяців – жовтень. У сучасному місяцеслові він посідає, як відомо, десяту позицію. Латинська назва, що нею користується чимало народів, фіксує його лише восьмим – «октобер». З цього приводу григоріанський календар не зовсім точний.

   Українська назва другого осіннього місяця не потребує будь-яких пояснень. Довколишні гаї зодяглися в найпривабливіший – жовтогарячий колір. Місяценазва «жовтень», як стверджують давні джерела, була відомою ще за Київської Русі. Поруч з жовтнем уживалося й слово «паздерник». Воно походить од спільнослов’янського «паздер», тобто костриця. Саме о цій порі починали масово переробляти льон та коноплі. Вилежані під осінніми дощами та вітрами стебла сушили в печі, потім їх м’яли на терницях і голіруч, щоб очистити волокно від костриці. Цей процес і досі в глибинних поліських селах називають «паздерництвом». До речі, наші сусіди білоруси офіційно йменують жовтень «кастрічніком», себто місяцем костриці. 

   На Україні побутували й регіональні місяценазви. Серед найвідоміших – «грязень» (від грузьких доріг, «хмурень» (надмірно похмурих днів) «листопадник» (період опадання листя) тощо.

   Одначе найточнішою, як мені здається, можна вважати народну назву жовтня – «весльник». Той, хто добре обізнаний з традиційною вкраїнською обрядовістю, достеменно знає, що починаючи від Покрови, тобто 14 жовтня, вже дозволялося справляти весілля. Це був період, коли в селах масово шлюбували дітей. У народі так і казали: «Жовтень на весілля багатий».

   Тому другого місяця осені чекали з особливим нетерпінням. Насамперед це стосувалося тих, хто засватався у вересні. Для сучасників, очевидно буде дивиною така сувора регламентація. З першого погляду воно й справді незрозуміло свататися можна було вже після Семена, а ось справляти весілля – лишень по Покрові. Чим, власне, зумовлене таке табу? 

   Будь-яка форма суспільного життя підлягала чіткій регламентації. Це насамперед пов’язано з господарською діяльністю. Річний хліборобський цикл формував не тільки обрядову, але й виробничу структуру й вони тісно ув’язувалися й переплітались між собою. Згадаймо прислів’я й приказки весняно-літного циклу. Переважна їх більшість позначена турботою про врожай: «Квітневої роботи на май не відкладай, то їстимеш коровай», «Червень тому зелениться, хто працювати не ліниться». «Хто в липні жари боїться, той взимку не має чим погріться», «Серпневого дня зимовим тижнем не заміниш»...

   До цього послужливого й далеко не повного переліку варто додати ще одне і, може, найхарактерніше прислів’я: «У маю розумний жениться, а дурна заміж іде,а в жовтні розумна заміж іде, а дурний жениться». Починаючи з ранньої весни, закінчуючи осінню, хлібороб завжди пам’ятав, що один трудовий день рік годує. Де вже там було думати про весілля! Нива чекала цілоденної людської уваги й праці.

   Лише після закінчення жнив селянин міг уже дозволити собі розслабитися й перепочити. Такою найблагороднішою порою вважався жовтень – місяць початку вечорниць і масових весіль. Адже вирощене зерно зібрано, а ниву засіяно дорідною озиминою.

   Віддавна весілля – офіційна форма громадського скріплення шлюбу – являло визначну подію не тільки в житті молодої родини, але й села в цілому. Адже при вселюдно народжувалася нова спілка. Не випадково, що саме цьому актові наливали особливої ваги, бо весілля знаменувало як родинне, так і суспільне свято. 

   Це вже в наш напружено-поспішливий вік весільний акт перетворився у звичайнісіньку банальну формальність. Практично за один-два дні молодята та їхні батьки встигають зробити все – і засвататись, й оформити реєстрацію шлюбу й відзначити цю важливу подію спільним застіллям. Така поспішливість здевальвувала ту традиційно високу значущість шлюбного дійства, котра протягом століть цементувала родинний осередок. Очевидно однією з причин нетривкості нинішніх молодих сімей є нехтування традиційних постулатів. Щоб там було, але сучасна статистика наводить на невеселі роздуми: на Україні майже кожне друге подружжя невдовзі розпадеться... 

   Традиційне вкраїнське весілля об’єднувало кілька окремих сюжетів. Йому передували чотири, а то й п’ять дійств: оглядини, сватання, змовини, заручини тощо. Тільки після цього запрошували гостей, випікали коровай і плели вінець для молодої. Всі ці ритуальні обряди були розраховані, щоб молодята остаточно зважили своє рішення – створити сім’ю. Ось чому, власне, так довго й тривали перед весільні обрядодії.

   Переважно в жовтні справляли також «весілля для батьків» або «вінець». У давнину це було досить відоме дійство. Нині ж воно майже зникло. Однією з причин є те, що сучасні родини значно подрібнішали. Згідно зі звичаєм, «весілля батьків» робили лише в багатодітних сім’ях. Коли одружували останнього сина чи віддавали заміж останню дочку, то на третій день плели вінки й випікали коровай для батька-матері. Цим обрядом, котрий у скороченій формі нагадував весільний, віддавали шану батькам, що виховали працьовитих дітей. 

   З другим осіннім місяцем пов’язано чимало храмових свят. Здавна на Україні кожне село мало свій «іменний празник». Його визначали за датою закінчення будівництва й освячення церковного храму (а звідси й храмове свято). Цю акцію намагалися скоригувати так, щоб ритуальний день припав на середину осені. 

   На храмове свято з’їжджалися родичі та знайомі із сусідніх та віддалених сіл. У цей день односельці влаштовували «канун». Братчики – а це були заздалегідь вибрані найповажніші люди села – закуповували в пасічників мед, розводили його водою й варили на повільному вогні. Потім ситу зливали в дерев’яні бочки, добавляли трохи хмелю і ставили в льох для бродіння. Нерідко на кілька місяців.

   Коли надходило храмове свято, вистояну медівку вивозили в центр села і, вибравши писарів, доручали їм продавати медовуху. Для урізноманітнення дозвілля братчики наймали й музик. 

   До кануну – місця, де стояли бочки, – сходилися односельці та гості. Тут же облюбовувала місце й молодь. Хлопці частували солодким питвом своїх обранок, а ті у свою чергу дарували їм великодні писанки. Такі свята – з музикою, піснями й танцями – нерідко тривали протягом кількох днів. Виручені гроші від розпродажу медівки, котру можна було брати й на віру, тобто розплачуватися пізніше, використовували на громадські потреби. 

   У жовтні молодь починала збиратися й на традиційні вечорниці та досвітки. 

   Перші вечорницькі сходки обов’язково завершувалися колективною вечерею. Перед тим як сідати за стіл, виносили на двір і ставили на підвіконня тарілку зі стравою, щоб «господа була багатою й щедрою на вечорничників». Наповнивши першу ложку їжею, дівчата вибігали на вулицю «послухати пса». З якого боку він гавкав, туди дівчина через спину викидала їство; потім перехилялася, щоб взяти із землі, будь-який предмет. Якщо це був папірець – отже, майбутній чоловік буде писарем, попадалася тріска чи паличка – столяром, сіно – косарем, а коли грудка землі – хліборобом... 

    Але в жовтні вечорниці ще не оформлювалися в постійні зібрання. Вони починали активно діяти лише в листопаді – місяці, коли остаточно завершували всі польові роботи. Поки що середульший брат осені ще надокучав щоденними капризами. Тому про нього казали: «У жовтні на день сім погод: сіє, віє, крутить, мутить, реве, зверху ллє, а знизу мете!» (За В.Скуратівським).