Лютий справді лютував. Він мав тридцять два дні і був найдовшим місяцем у році.
Та одного разу…
Удень Лютий морозив, а ввечері обпікав. Синички, горобці, голуби прилетіли до матінки Зими.
- Матінко Зимо! Згубить нас син твій молодший, згубить! Так лютує, що боїмося літати високо! Заметілі у нього-отакенні! А замети дуже величезні. Загинемо ми, загинемо!
Викликала Зима сина свого і питає:
- Що синку, правда це, що життя не даєш тваринам?
Я ж вчила вас, синів моїх: «Ми – холодні місяці, та це для розваги дітям, щоб снігурі пролітали..» А ти? Що робиш у користь?
Лютий мовчав. Бо відповісти нічого. Усе це правда. Мати його голубить, днів прибавляє ому… А сам він?
- Робіть, мамо,зі мною, що хочете.
Зима міркувала, думала…
- Що ж, сину, я по справедливості діяти буду, по совісті. Тож відміню тебе зовсім, а один з твоїх днів віддам Січню-брату.
І не стало Лютого. Але… прилетіли у Грудні снігурі, відлітати ще не збираються, а тут вже Весна. Прилетіли вони до Зими.
- Зимонько біла! Чого ж меншенького твого, Лютого, не було?
Розповіла Зима снігурам, що сталося. Почали вмовляти її птахи:
- Будь ласка, Зимо, залиш хоч половину Лютого, щоб ми до відльоту приготувалися!
Добре! Заради вас, таких гарних, у Лютого буде менше днів, хай двадцять вісім.
Почув це Лютий, що у кімнаті сидів,і вилетів на волю. Летить він по небу, аж тут бачить: рибалка сидить, змерз бідолаха. Відкинув Лютий хмару-сонце вийшло. Набрав він пригорщу промінців і пустив над лісом… Знову летить… Побачив він синичку, яка від морозу гинула, і кинув на неї промінчик. Далі полетів. Настав вечір. Стомлений Лютий повернувся додому. А Зима й каже йому:
- Бачила я , як ти всім допомагав, тому один раз на чотири роки додаватиметься тобі один день, а народжені двадцять дев'ятого лютого будуть володіти таємничою силою.
Троцко Валерія,