ВЕЛИКА ПЕРЕРВА: Життя

Відійшли у небуття громи найстрашнішої з воєн, що забрала мільйони людських життів - Великої Вітчизняної - всенародної битви за право на життя. Пливуть роки, осяяні мирними росяними світанками, ясними сонячними днями, бездонними зоряними ночами. Сивочолих ветеранів, свідків тих далеких буремних подій, стає все менше…

Так склалося, що в уявленні більшості людей війна – важка чоловіча робота. Але поряд з чоловіками були і жінки, які не тільки невтомно працювали у тилу, у госпіталях, а й відважно воювали на фронтах тієї страшної січі.

Тиха, майже сільська вуличка, Аеродромна 23. У цьому будинку мешкає жінка, яка у свої ДЕВ'ЯНОСТО! є свідком і безпосереднім учасником тих далеких воєнних літ. Доля подарувала хвилини приємного спілкування з Клавдією Юхимівною Нечаєвою,орденоносцем, людиною, яка, пройшовши буремними фронтовими дорогами,присвятила своє життя нелегкій справі – вихованню підростаючого покоління.

Клавдія Юхимівна згадує ті роки: дитинство у селі Новомарківка Кантемирівського району Воронезької області, шкільні роки у Кантемирівці.

Відлунали щемкі акорди шкільного вальсу, але всі мрії чорною смугою перекреслив фашистський літак. Спочатку працювала в тилу: рили окопи аж під Сталінградом. Ось там дівчину, що, як виявилося, досконало знала німецьку мову, запримітили в одній із військових частин ( терміново знадобився перекладач з німецької мови). Євдокія допомогла військовим – і це докорінно змінило її життя, вона залишилася в Діючій армії . Окрім знання іноземної мови, ще згодилося вміння влучно стріляти та курси військової підготовки, які дівчина пройшла перед війною. Спочатку служила в розвідці перекладачем, далі - курсант-червоноармієць , згодом - старший писар, перекладач при штабі III Українського фронту. Воєнні шляхи пролягли Західною Європою, про що нагадують медалі " За взятие Белграда"( жовтень 1944), "За взятие Будапешта"( лютий 1945), "За взятие Вены"( квітень 1945), "За победу над Германией в Великой Отечественной войне"( травень 1945).

9 травня 1945 року у Вені для молодшого лейтенанта інтендантської служби пролунав останній залп, що сповістив про Велику Перемогу. А далі була служба у Румунії, де і знайшла і свою долю, чоловік був із Запорізької області. Після демобілізації у 1946 році разом з ним повернулася до Запоріжжя, працювала там, де були потрібні робочі руки. Згодом у 1956 році вступила на філологічн

ий факультет Запорізького педагогічного інституту, де отримала диплом учителя російської мови та літератури, німецької мови середньої школи (збулася мрія про навчання в інституті).

Педагогічну діяльність розпочала вчителем німецької мови у середній школі робітничої молоді №14, а з вересня 1969 по серпень 1978 року працювала у середній школі №23. Була членом того "золотого" першого педагогічного колективу новоутвореної середньої школи №23 у Космічному мікрорайоні м. Запоріжжя, чиї традиції свято зберігаються і примножуються у Запорізькому навчально-виховному комплексі №23.

Про війну нагадують нагороди: Орден Слави, Орден Богдана Хмельницького, Орден Вітчизняної війни II ст. та численні ювілейні медалі. А ще старі рани : три поранення, контузія, перебиті рука і нога.

Найдорожчою нагородою Клавдія Юхимівна вважає Орден Слави, який отримала в Угорщині за операцію по врятуванню дітей з Білорусії та Росії, котрих німці використовували як донорів для своїх солдат.

За довгорічну добросовісну працю на освітянській ниві Нечаєва К. Ю. нагороджена медаллю "Ветеран праці." Випускники і досі з теплом і любов’ю згадують Клавдію Юхимівну, її уроки, свята, конкурси, туристичні походи, спортивні змагання, предметні вікторини – все те, чим було наповнене їхнє шкільне життя. І обов’язково додають: «А ще посмішка, добра і лагідна, материнська. І очі, в яких завжди горіли веселі вогники».

Спливли роки, але і сьогодні ця мужня жінка випромінює щедре людське тепло попри хвороби, скалічену руку і всі негаразди сьогодення. А нам бажає мирного неба, міцного здоров'я, здійснення мрій.

Звонарьова В.,

учениця 9-А класу
Панфілова М.О. учитель українського язика та літератури